У першій панельній дискусії, модераторкою якої стала заслужена журналістка України Анна Безулик, взяли участь відомі експерти, а саме: власниця школи “ECO FINANCE” та бізнес-тренерка Марина Хоша, психолог, керівниця програм підготовки тренерів по життєстійкості й ITC Наталія Макієнко, генеральна директорка директорату професійної освіти Міністерства освіти і науки України (МОН), кандидатка наук з державного управління Ірина Шумік, заступник голови Всеукраїнської аграрної ради Денис Марчук, партнер ЮК SOLIDUM, Головний координатор освітньої підтримки Ukrainian St.Mary’s Trust у Великобританії Гліб Лєшков, завідувачка кафедри психології Київського інституту бізнесу та технологій, канд. психол. наук, доц. Юлія Лановенко.
Порушені питання: причини міграції та чинники повернення в Україну, психологічні, правові й економічні аспекти вимушених переселенців / біженців, чільні галузі розвитку соціуму й економіки, поява нових категорій громадян, проблеми адаптації та ресоціалізації, пріоритети держави, освіти та бізнесу.
Відповіді учасників:
пані Марина: «Маю власний досвід вимушеної міграції та повернення. Звісно, першопричиною від’їзду стала війна. Рідний Харків безперервно піддавався обстрілам. Тому з родиною виїхали до Відня (Австрія). Все робили самостійно, аби не додавати клопоту волонтерам. Працювала в Українській суботній школі, але розуміла, що не зможу надалі уповні розвиватись. Чинниками повернення стали проблеми самореалізації, ментальна відмінність, бажання дітей, визнання. Зараз активно впроваджую та популяризую фінансову грамотність і кеш-культуру (не скільки заробляєш, а скільки заощаджуєш), щоб наші співвітчизники змінили ставлення до грошей, правильно визначали пропорції витрат і заощаджень, обирали роботу не задля зарплати, що стає хабарем за нереалізовану мрію, а заради самовдосконалення, прагнули та вміли бути фінансово успішними, що забезпечить економічний розквіт держави. Перед нами чимало викликів, з якими здатні впоратись ті, хто шукає та використовує можливості. Потрібно зрозуміти: людиноцентризм – бути опорою самому собі».
пані Ірина: «Вікова група 16+ є найважливішою для України, бо це її майбутнє, та найболючішою проблемою зараз. Адже більшість батьків, передусім через безпекові питання, обирають міграцію. Наші діти, навчаючись в європейських ЗВО і звикаючи до мовно-ментального середовища, дедалі частіше відмовляються від намірів повернутись. Чим довше людина перебуває за кордоном, тим важче її повернути. 3 роки – крайній термін для повернення. Тому потрібно співпрацювати з міжнародними партнерами, відкривати хаби в посольствах, синхронізуватись з Європою. Вже досягнута спільна рамка кваліфікацій завдяки зіставленню та корегуванню відповідних освітніх програм задля потужного технологічного поступу. В Україні також робимо все, аби задовольнити потреби громадян. МОН керує програмою будівництва підземних шкіл та надійних зручних укриттів у закладах освіти, розвиває діджиталізацію, що розширює варіанти здобуття освіти, трансформує профосвіту, готуючи фахівців із відповідними навичками й уміннями, впроваджує гнучкі освітні траєкторії та гранти, виступає за введення кар’єрних радників на всіх рівнях».
пані Наталія: «Війна в Україні стала одночасно викликом і поштовхом до швидких дій, спрямованих на організацію та підтримку стабільного функціонування соціуму. Це двобічний процес. Ми запозичуємо досвід інших країн та водночас активно розвиваємо і передаємо власні лайфхаки (насамперед Литві, Латвії, Естонії), а саме: алгоритми підготовки критичних структур до екстрених ситуацій, оперативне відновлення енергетичної інфраструктури, надання медичної та психологічної допомоги під час бойових дій, після повітряних атак, терактів тощо. Нам слід змінити свідомість людей, популяризуючи салютогенний підхід – акцент на ментальному та фізичному здоров’ї, сильних якостях і здібностях, відкинувши культ хвороби та інвалідизації. Це допоможе швидше адаптуватись ветеранам, жертвам війни, переселенцям. Потрібно сприяти самовідновленню людини, здатної повноцінно жити і працювати у своїй державі».
пані Юлія: «Насправді той, хто хоче повернутись, не розриває зв’язків, перебуваючи у міграції, бо сприймає виїзд лише тимчасовим і вимушеним заходом. Ці люди постійно цікавляться подіями в Україні, телефонують / пишуть рідним і знайомим, колегам чи сусідам. Також важливу роль відіграє рівень травми, пережитої індивідом. Адже біль втрат може бути настільки сильним, що виникають серйозні психологічні перепони для повернення. Чільними є самосприйняття людини та її установки: якщо налаштувати себе, що мені всі винні, то навряд повернення буде позитивним, як, до речі, й перебування в іншій країні; якщо повертатись із бажанням відновити контакти, працювати, бути активною в суспільному житті, то реінтеграція точно матиме успіх».
пан Гліб: «Задля безпеки своїх донечок я виїхав до Іспанії, але за 5 місяців ми повернулись додому через позицію дітей та неможливість працювати за фахом. За кордоном все одно ми залишатимемось біженцями. Слід усвідомити, що тільки українці зацікавлені у сильній Україні. З огляду на світові тенденції, варто розвивати атомну енергетику, гідроелектростанції, зелену генерацію, залучати іноземний капітал, забезпечувати рентабельність операцій та реновацію. Ми маємо гарантувати захист і підтримку малому бізнесу з адекватною податковою політикою. Лише за умов безпеки та гідного ставлення до людини можлива репатріація. Держава має розвивати відкрите суспільство з правом вибору для кожного, чому сприятиме подвійне громадянство».
пан Денис: «Україна залишається одним із найбільших експортерів аграрної продукції. 2017 р. відкрито Аграрний ліцей, в якому навчають сучасним технологіям праці з урахуванням досягнень ІТ. Нашим основним завданням є скорочення вирви, яка виникла через брак фахівців. Тож потрібно навчати та перенавчати кадри, підтримувати малі фермерські господарства. Зараз у наш сектор залучаємо жінок, які успішно виконують будь-яку роботу, адаптуємо до нових спеціальностей ветеранів, адже маємо розвивати молочно-тваринні ферми, забезпечуючи не лише своїх громадян якісною продукцією, але й зберігаючи лідерство за експортом певної продукції, гарантуємо гідну зарплатню (60 000 -70 000 грн). Варто впроваджувати у шкільні програми знайомство з агросферою, відкривати хаби з перенавчання, що поєднують професійну освіту із психологічною реабілітацією, розвивати універсальні пристрої (напр., використання дронів під час бойових дій та в мирному житті – на полях; розробка на основі сільськогосподарської техніки машин для розмінування), попри стабільність запиту агроекспорту (60%) розвивати будівництво й технологічні напрями ВПК (військово-промислового комплексу)».
Підсумок пані Анни: «Репатріація залежить як від громадян, так і від держави. Безпека, гідна зарплата, якісна сучасна освіта, можливості реалізації людського потенціалу повинні супроводжуватись бажанням індивіда працювати, постійно вдосконалюватись, бути свідомим українцем. Якщо разом, то ми є силою».
